РОЗТОКА

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Усім, усім, усім…

Хто щирий душею , добрий серцем, прагне пізнати минувшину свого села, побачити своїми очима, відчути душею і осягнути розумом думки, почуття своїх прадідів, дідів, батьків і присвячується цей  л і т о п и с, історія.

Історію можна почути, можна прочитати, а й можна побачити. Розповіді, спогади наших односельчан, фотографії, документи – все це екскурс в прожите, пережите декількох поколінь. Все , що зберегли для нас наші односельчани – все це наша історія.

Історія невеличкого куточку землі назва якого РОЗТОКА

Збережем же пам'ять про всіх, хто народився в нашому селі, ходив по цій землі, працював на ній, живе тут  і про тих кого вже немає з нами. Бо тільки пам'ять не вмирає.

Пам'ять серця , - о, вона жорстока,

Та без неї тяжче як при ній!

Все записуй в серці молодому,

Буде це як знахідка тобі,

Коли в старість прийдеш, як додому,

Як в гавань тиху на плавбі!

М. РИЛЬСЬКИЙ

Благословенні час той і година,

Коли земля ця процвіла.

Де бродить з калаталами маржина

У морі зела.

Благословенна кожна полонина

І кожен порух свіжого стебла

І чисте небо, і вологі тучі,

І дивне диво світлячки летючі.

Яке ж це слово приязне : КАРПАТИ!

Його з дитинства я злюбив,

У нім і грому майсь кого розкати,

І сива далечінь гірських шпилів,

І співанка русявого дівчати,

І голосні трембіти пастухів,

І сум утрат, і мідний поклик слави.

                                      М. РИЛЬСЬКИЙ« Карпатські октави »

ЛЕГЕНДА

(про походження села РОЗТОКА)

Біля підніжжя гостроверхого Пікуя та його сестри Острої, з- під валунів витікає дзвінкий струмок. Грайливо, перестрибуючи по камінцях він, зливаючись з іншими перетворюється у річку Жденіївку. Розливаючись живим сріблом поміж горами, вона, минаючи людські оселі на своїх берегах, прямує до Латориці, щоб разом з нею нести свої води до голубого Дунаю. Біжить річка і уважно роздивляється, що ж робиться на її берегах ? А там то зліва, то справа з року в рік розбудовуються села їхати стають чимраз багатші і добротніші. Але Жденіївка ще пам’ятає ті маленькі  дерев’яні хижки, що їх збудували перші поселенці гірського краю. Пам’ятає вона і тих людей , що їх недоля загнала у непрохідні нетрі карпатських лісів. Були вони із Станіславщини, тікали від своїх панів, котрим забаглося вільних людей перетворити у рабів.

Воля – це найбільше багатство людини, тому і ціна її велика. Адже навіть вільна пташка сидячи у клітці хоч

із самого золота – не буде співати. Так і людина перенесе всілякі труднощі аби тільки бути вільною.

Жденіївка пам’ятає, як змучені довгим переходом люди зупинившись у долині і порадившись вирішили тут поселитись. Хто знає, може саме Жденіївка , зачарувала людей, щоб вони зупинились біля неї. Так виникло невеличке поселення.

В цей час граф імені якого ніхто не пам’ятає, надумав влаштувати своїм гостям, задля розваги – полювання. Послав він своїх мисливців у густі хащі , щоб розвідали вони краще місця майбутніх ловів. А мисливці неждано – негадано наткнулись на поселення.

Мов сніг серед жаркого літа ,звалилась на людей звістка, що вони поселились на землях, які належать графові. Несподіванкою було і для графа :почути про знайдене село. Тому він заявив, що не заперечує проти того ,щоб люди жили у його лісах. Адже заодно вони будуть охороняти його володіння. Тож граф згоден щоб вони і подушне не платили. Мало хто із людей зрадів такому повороту життя : « Тікали від огня, а трафили в полум’я», - говорили вони. Але іншого виходу не було.

Минав час. Люди щоденною працею добували собі хліб насущний , а граф веселився та розважався. За розвагами вельможа не скоро відчув нестачу грошей. Але коли управляючий поставив його перед фактом , він гарячково почав шукати вихід. Ось тут в пам’яті  сплили ті три чи чотири хатинки в гущі лісу. Адже

люди живуть на його землі , у його лісах і не платять йому , графові , подушного. Вельможа вдавав нібито забув про дане селянам слово. Гайдуки отримали наказ : негайно переписати людей і встановити подушне, враховуючи увесь час, що вони жили у лісах пана.

Коли гайдуки приїхали в село їх радісно зустріли, пригостили і розмістили на нічліг. Ніхто не знав чого прийшли люди графа і думали , що як завжди, пан надумав влаштувати лови.

Один з гайдуків добре повечерявши , розговорився з господарем хати в якій мав ночувати. Він був вперше в цих краях , бо недавно поступи до графа.

• Тут у вас гарно, спокійно. Та й живете ви не бідно.
• Та хвала Господу Богу, живемо помаленьку. І пан добрий, не платимо йому подушного, за те стережемо ліс. А ви чого приїхали? Знову граф лови влаштовує?
• Лови? Ні! Хіба ви не знаєте? Ми приїхали переписати всіх, хто тут живе.
• Ага… - розгублено промовив господар.                                                                                                                                                   І вклавши небажаного гостя спати, кинувся до сусідів. Викликавши господаря сусідньої хижки, переповів йому почуте. Скоро вже всі люди знали ,чого приїхали гайдуки. Порадившись, вирішили негайно, тихо , затамувавши сльози, люди покидали свої оселі. .Невеличкими групками вони розходилися по густих лісах, шукаючи безпечні місця.

Вранці прокинувшись гайдуки не знайшли нікого і дуже здивувалися. Старший послав посланця до графа з повідомленням про те, що люди повтікали. Почувши таку неждану вістку , граф дуже розлютився. Наказав осідлати коня і сам поїхав у те поселення, щоб переконатись, гайдук сказав правду. Коли він зморений далекою дорогою приїхав у село, то закляк від несподіванки. Воно зустріло його тишею і пусткою , бо навіть собаки мовчали. Так і стояв граф занімілий, а навколо нього мовчки стояли гайдуки. Тільки Жденіївка, весело перестрибуючи по камінцях, сміялась під промінцями сонця, немов би говорячи :

-Р О З Т Е К Л И С Ь твої люди, пане, по лісах_ нетрях, мов вода по камінню.

Багато часу пройшло з тих пір. Немає графа, немає тих людей, і тільки назва села   Р О З Т О К А  нагадує про ті події сивої давнини, наші пращури над усе шанували чесне слово і волю , і ці чесноти вони передали своїм нащадкам.

ЖИТЛО І ПОБУТ

Верховинці будували собі житло з дерева, або глини, покритих соломою, рідко шинелями. Хата складалася з двох приміщень – кімнати і сіней, комора прибудовувалась збоку. У сінях стояла драбина, яка вела на горище ( під) , стелі у сінях не було.

У кімнаті ( хижі) стояла у куті з правого боку глинобитна піч з припічком і запічком, там спали люди, а припічок  служив господині ще й своєрідним столом, там вона ставила горшки з стравою, вийнявши їх з печі. Варили страву в печі.

Крім печі, у хаті стояли дві, а то й три саморобні дерев’яні постелі, посередині великий стіл. Стіл нагадував велику скриню з двома перегонками, зверху закривався дошкою. У столі стояла посуда, молоко у глечиках ( довбанках ) , хліб.

У куті, зліва, біля дверей, стояла дерев’яна полиця, де зберігали горшки, миски дерев’яні ( тяльки) , кружки для води і молока. Поруч стояв стілець , на який клали відро з водою, над ним – ложечник, за яким висіли ложки, варіхи.

   На стінах висіли образи і декоративні тарелі. В хаті, попід стіною, за столом і біля постель,  стояла лавиця, на яких сиділа домашня челядь (стільців не було).

   Стіни в хаті мастили глиною, замішаною із вівсяною половою, а потім білили білою глиною. Стеля була дерев’яна. Біля печі, під стелею, із дерев’яних брусочків робили гряди, де зберігалось дерев’яне корито, в якому місили тісто для хліба , і менше корито.

   Підлога була глиняною і щотижня господиня змащувала її глиною. Глину для цього розводили водою до густоти рідкої сметани, і ганчіркою, змоченої в цій глині змащували підлогу, запічок, припічок і челюсти у печі.

   Піч спочатку ставили без коша і дим із печі виходив в отвір у стелі над піччю, а пізніше до печі почали примуровувати кіш, куди йшов дим із печі. Із коша виводили комин і через цівку у стіні дим випускали до сіней і він піднімався на горище ( під ).

  Біля комина у сінях також  із дерев’яних  лат              ( брусків ), клали гряди, на них сушили дрова, лен і

коноплі. Отвір цівки затикали на ніч затичкою із старого уйоша ( піджак ).

   У коші, і комині сушили лляне і конопляне повісмо, яке зимою пряли і ткали полотно. Нерідко це повісмо, зв’язане у спеціальні бунтики, які називали ручками, загорялося у коші, цівці, ставалися пожежі.

   На поді зберігали одежу, куделю, виртілки і інше начинання, на поді челядь літом спала.

    Зимою спали всі в хаті на постелях, на печі по п’ятеро чоловік, на припічку, запічку, а діти часто на долівці.

     Бідно і примітивно одягалися наші односельчани. Ніяких речей з одягу, крім жіночих вихідних хусток і чоловічих  клибань ( шапок ), не куплялося, все готували самі із домашнього полотна, із біленного полотна шили опріччя ( жіночі сорочки ), чоловічі сорочки, чоловічі гаті ( штани ). Для чоловіків шили вузькі спідні гаті, в яких вони спали, а вдень на них одягали широкі гаті.

   Для жінок шили фартухи, їх фарбували речовиною, приготовленою із бузини. Дітям шили довгі сорочки, у яких вони ходили, поки з них не повиростали. На зиму із повсті ( товстого домотканого полотна ) шили уйоші ( піджаки ), гуні ( щось подібне до полу пальто ), і для чоловіків холошні ( теплі штани ). Ніякої спідньої білизни не носили , бо не мали, тому що, не знали. Одяг мали на кожний день. Перший був просто пошитий, а сорочки для вихідного оздоблювались

чудовими вишивками. Нитки для шиття купували у жидів. Більшу частину року як дорослі так і малі ходили босі, навіть у неділю до церкви йшли босими. На зиму шили із шкіри постоли ( обув ). Ноги обмотували онучами з домотканого полотна, онучі обмотували волоками, сплетеними із клоччя. На онучі взували постоли. Поширеними були дерев`яники –з дерева витесане взуття.

Записано з розповіді Далекорей Гафії Степанівни  (12.ХІІ.1994 р.)

ЇЖА( ХАРЧУВАННЯ )

    Із – за великої бідноти селяни в основному майже не тримали на своїх обійстях худоби. І тому зовсім бідним було харчування наших дідів і прадідів. Майже зовсім не вживали продукти тваринного походження. Основним продуктом харчування була картопля і звичайно ж капуста, житня або вівсяна мука, ще бринза ( овечий сир ).

   На зиму закладали три великі бочки капусти. Одну з’їдали до Святого вечора, другу - до Великодня, а третю залишали на літо. Капусту зрізали всю до листочка, тому вона була чорна.

   У піст молоко зливали у великі бочки, воно там прокисало, а потім після Великодня споживали.

    На сніданок готували змішану картоплю з капустою. Змащували олією з льону, виготовляли її дома. Обов’язково до цього мав бути молочний суп ( сербанка – чир вівсяний або житній ).

Записано з розповіді Клим Пелагеї

РОЗТОКА

   Сіл із назвою – Розтока є дуже багато. Два села Розтока  тільки у нашому Воловецькому районі. Село Розтока є у Між гірському, Великоберезнянському, Хустському, Тячівському, Рахівському районах нашої Закарпатської області. Є такі назви в Івано- Франківській та Чернівецькій областях .І всі вони розташовані там , де відбувається водопереділ рік. На початку Розтоки починаються потічки, що розтікаються у басейни трьох річок : Опору, Ужа  і  Латориці. Та й правильна назва нашого села не РОЗТОКА , а РОСТОКИ, бо правильною вважаться та топонімічна назва, яку вживають старожили. А вслід за ними і ми говоримо : йдемо в Ростоки, вертає мось з Ростік, ходили по Ростоках, а не : йдемо в Розтоку, з Розтоки, по Розтоці.

   Одним з перших поселенців с.Ростоки була родина Джури. Джура_ це слово турецького походження, яке запозичили запорожські козаки. І означає воно : людина – зброєносець при козацькій старшині. Пригадуєте                 « Пісню про Байду»: «Ой Джуро мій молодесенький, подай мені лучок та тугесенький» .

 Ім’я цього Джури було Кость, погодьтеся рідкісне для нашої місцевості, яке передавалося із покоління в покоління нащадкам. Про те, що Джура прийшов зі сходу і прізвище – Головко – дуже поширене на Східній Україні.

  В Розтоці народилася Сикуринець-Чопей Олена Степанівна, яка 14-річним дівчам поїхала з стриком до Америки, з роками створила свою сім`ю, знайшла роботу та так і залишилася на постійне місце проживання.

  Проте впродовж десятки років вона живе спогадами про рідне село і не в змозі його забути. При любій нагоді матеріально допомагає  церкві рідного села, за що їй вдячна церковна громада, і хоч давно померли її батьки,

 Але вона продовжує час від часу навідувати свій край, свою землю, яка дала їй життя.

  Записала Панкулич Ганна Василівна (12. ХІ.2000 р.)

РОСТОКА –

Село, центр сільської Ради, розташовано в 45 км. від районного центру і залізничної станції Воловець. Населення – 590 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти: Ростока, Кіперний та Перехресний.

    В Ростоці знаходиться центральна садиба колгоспу «Карпати», за якою закріплені 1772 га сільськогосподарських  угідь, в т.ч. 406 га орної землі. Господарство займається вівчарством і м'ясо-молочним тваринництвом. Діють колгоспні підприємства по переробці шерсті і тарний цех. За високі показники в труді, 45 колгоспників удостоєні орденів і медалей СРСР, в т. ч. Ордена Трудового Червоного Прапора – пастух А.М.Савчин і тракторист В.Ф.Русин.

    В селі є початкова школа, Будинок культури з залом на 250 місць, бібліотека з книжковим фондом 6 тисяч екземплярів книг, амбулаторія ( 3 мед. працівники, в т. ч. лікар ), фельдшерсько - акушерський пункт, дитячий садок, 2 магазини, їдальня, відділення зв’язку.

    В партійній організації на обліку рахується 33 комуністи, в комсомольській організації – 23 члени ВЛКСМ. Організації створені: партійна – в 1950 році, а комсомольська – в 1945 році.

     Перша згадка про Ростоку в історичних документах відносяться до 1631 року. В березні - квітні 1919 року в селі існувала Радянська влада. В районі Ростоки в травні – жовтні 1944року діяло партизанське з’єднання під керівництвом Героя радянського Союзу А.В.Тканко. Після звільнення села від фашистських окупантів ( 17 жовтня 1944 р. ) , 5 жителів добровільно вступили в ряди Червоної Армії. Всі вони нагороджені за бойові подвиги – орденами і медалями СРСР.

РОСТОКА – село, центр сільської Ради. В кн.:История городов и сел Украинской ССР. Закарпатская область. – К.: 1982. – с. 243

 Є в селі Розтока прекрасний спортивний зал :штанги, гантелі, гирі, найрізноманітніші тренажери. Подібне доводилось бачити лише у телевізійній передачі.

     Великазаслуга в цьому Головко Василя Петровича, який із бувшого складського приміщення перетворив його в атлетичний спортивний зал. Для його впорядкування організував і молодь: самі білили, фарбували. Коли вже було приміщення , привіз із Риги обладнання, вартість якого складає понад 16 тисяч карбованців. На 4 тисячі також було придбано для гімнастичного залу Перехреснянської школи- дитсадка.

     У розв’язанні соціальних питань, Розтоцькій сільській Раді постійну допомогу надає колгосп «Карпати».Наприклад, в1990 році, господарство виділило майже 100 тисяч карбованців. При сприянні сільради для індивідуального будівництва надійшло 1700 штук шиферу, 25 тисяч- цегли, 4 тонни цементу. Щоб жителі зводили житло, колгосп їм виділяє безпроцентні позички. Надаються вони також  для розширення підсобних господарств, які є важливим резервом поповнення продовольства. Переконливий приклад: протягом 1990 року з дворогосподарств громадян

реалізовано тваринницької продукції стільки, як її було вироблено в цілому на фермах колгоспу в 1978 році. Орієнтація на потреби людей позитивно позначилася й безпосередньо на колгоспному виробництві. Від реалізації сільгосппродукції та виробів допоміжних промислів 1990 року «Карпати» отримали 1млн. чистого прибутку.

     В цехах допоміжних промислів господарства на основі кооперації з Воловецьким  заводом «Електрон» та Ленінградським об’єднанням «Світлана» виготовляються джгути для телевізорів, токарні вироби, тарні ящики.

  За матеріалами районної газети «Світло Жовтня»

        20.ІІІ.1991 року

      В зв’язку з розпадом СРСР, роботи в цехах колгоспу припинилися через нестачу комплектуючих матеріалів. Коло робочих в цехах значно скоротилась на невизначений час, а згодом і цехи закрились.

   За переказом колись у наш край зайшли військові Австро – Угорської армії ,яких називали – Сикурітате ( звідси назва – Сикури (постріш).Один із катунів, що в перекладі означає військовий, відстав від своїх товаришів , облюбував собі місце і поселився. Нащадків його стали називати Катунови.

    Якщо ви помітили югославські прізвища закінчуються на –ич. Вірогідно, що Панкулич також прізвище югославського походження. У родині Катунових було багато синів : один із них поселився на місці Чемсакових , інший на Костьових, два на місці Галушарчиних і Годованчишиних, один на місці Сикуріських, і один із них оженився в село Буковець, і від нього пішов рід буковецьких  Панкуличів. Про те , що наші предки мали зв'язок із Югославію, свідчать і слова народної пісні : « Три раз она Боснію обойшла, а ще свого милого не знайшла…».

   Легенда про те , що перші поселенцями села були люди,             що втекли від пана Галушки є неправильною. Так у нас поселилися дво закоханих слуг, які втекли від газди із села Гнилої Львівської області. Звідси і появилася постріш Гнилянські.Але прізвища вони дістали Лютянські. Чому це так , невідомо. Але припущення, що їх предки походять із села Люта неправильне, бо в с.Люта немає жодної людини із цим прізвищем. І покійна директор школи Анастасія Іванівна дуже гордилася тим, що вона, виходець із Лютої за чоловіком носила прізвище Лютянська.

   Починаючи з 1945 року  розпочинається навчання в організованих шкільних закладах. Сьогодні згадаємо ті далекі часи і перших учителів, які прийшли у наш верховинський край. І відкрили дітям широку дорогу у країну Знань. Це : Порохнавець Василь Михайлович, Годованець Герміна Михайлівна, Лютянська Анастасія Іванівна, Далекорей Ірина Петрівна, Беца Василь Іванович та Ольга Юліївна, Поповичі Олексій Іванович та Ірина Василівна.

     В 1961 році в Кичірному відкрита восьмирічна школа. До нас приїхали вчителі: Годованець В.В., Ряшко М.М., Годованець Андрій Михайлович та Ганна Іванівна, Давидів В.І,, Терещук Н,П,, Сигида О,П., Воло щуки В.А., та М.Ф., завдяки їх праці багато дітей верховинців вийшли в широкий світ.

    Багато випускників школи здобули вищу освіту і працюють в різних галузях народного господарства: зав. Воловецькою районною поліклінікою Савчин  Василь Іванович, головний санітарний лікар району Годованець Віктор Васильович, сімейний лікар Дупин Василь Петрович, Русин Василь Андрійович, Цап Іван Андрійович, Цап Михайло Іванович, Дупин Іван Михайлович, Лютянський  Іван Васильович, Попелич Василь Іванович, та багато інших.

12.ХІ.2000 року (свято села Кичірного)

Записала Панкулич Ганна Василівна